Операція «Вісла» – це злочин проти людяності, – вчені
В українському суспільстві з’явилась нова категорія людей – ті, хто був змушений покидати свої домівки двічі: у 1944 р. і у 2014 р. Про уроки з історії; про польсько-українські відносини; про що говорять ті, хто пережили депортацію і яке у них ставлення до свого минулого і майбутнього, до 70-ї річниці від Операції «Вісла», своїми думками ділились історики та нащадки депортованих у розмові «Операція «Вісла»: як її оцінити сьогодні?». Захід проходив рамках проекту «Історичні діалоги».
Чому депортація 1944 року повторилась у 2014 році?
Про що говорять ті, хто пережили Операцію «Вісла»? Під дулами автоматів людям давали дві години на збір, дуже часто з попередньо спаленим селом, інколи давали віз для майна. Спочатку люди їхали возами, потім у товарних вагонах. Людей вивозили на спустошені землі, часом кидали в якусь хату, часом – у полі. Українцям обіцяли підтримку, натомість ‒ їх зустріло вороже настроєне польське населення і, що найголовніше, не було жодного права повернутись назад. Ті ж, які намагались повертатись додому одразу у 1947-48 рр. – їх відловлювали і знову депортували або кидали у концтабір «Явожно», щоб не створювали зайвих прецедентів.
Софія Федина, голова Світової федерації українських лемківських об’єднань.
Що люди говорять? Можливо, найстрашніше, а, можливо, і на краще – злоби немає. Депортовані не мають бажання реваншу, не мають бажання помсти. Люди розуміють, що це зробила та ж репресивна машина, яка була у Польській державі і Совєцькому союзі. Однак, у депортованих залишився страшний жаль за те, що депортація не була ні разу ані визнана, ані засуджена, не було названо злочинців.
Ми не маємо ненависті до сучасної Польщі, але ми вимагаємо, щоб цей злочин був засуджений. Треба все називати своїми іменами – це не було «виселення» чи «переселення»; це був злочин навіть не проти українців; це злочин проти людяності, коли було порушено всі можливі права людини.
Злочин, який не покараний і не засуджений, повторюється. У 1944р. перших депортованих з Лемківщини [у 1944-46 рр. був перший етап депортації українців із Закерзоння ‒ М.Г.] закинули на Луганщину і на Донеччину. Залишили їх у чистому полі, хоча обіцяли, що у них буде все. Люди вижили, вистояли, зберегли українську спільноту. Рівно 70 р. після депортації літом 2014 р. розпочались бої за Луганський аеропорт.
Велика частина місцевих лемків з с. Переможне, с. Карла Лібкнехта, м. Лутугино почали допомагати українським солдатам. Серед присутніх є «кіборг» Луганського аеропорту, десантник львівської 80-ки Олексій Стафіняк, родина якого була депортована у 1944 р. і стала однією з тих, хто допомагали нашим військовим у Луганському аеропорту. За це частину родини розстріляли на очах у дітей, другу частину взяли у полон, інші ‒ повинні були знову втікати. Рівно через 70 р. депортація повторилась, хоча і в інші формі.
Приблизно місяць тому ми запустили у соцмережах флешбом «#АкціяВісла1947япам’ятаю». Щодня ми публікуємо якусь інформацію про депортацію. Одразу ж коли ми це почали, навіть не московські тролі, а наші гіпертолерантні і гіпербайдужі люди почали говорити, що це «провокація», бо поляки наші основні партнери у боротьбі з Московською федерацією і нам треба жити мирно. Поляки якось не дуже пильнують цього моменту – вони пильнують свій інтерес. Який інтерес України? Вижити, вистояти, бути сильнішими і зберегти західного партнера, який допомагає у боротьбі з Російською федерацією.
Ми категорично проти переділу нових кордонів. Ми категорично проти того, щоб зараз розвивався новий конфлікт з поляками. Ми категорично за те, щоб Операція «Вісла» була засуджена. Щодо її засудження поляками, то з нашим західним сусідом ми зможемо говорити на рівних тільки тоді, коли Україна буде мати офіційні документи, якими засуджує депортацію 1947 р.
На жаль, в Україні широкомасштабної компанії в 70-ту річницю Операції «Вісла» ще не має – є тільки зареєстрована Постанова у Верховній Раді. Вшанування пам’яті близько 150 тис скалічених українських людських доль – мало б бути широкомасштабним. Це були наші люди, і саме ми повинні поставити крапки над «і». Ніхто за українців не заступиться, якщо не ми самі. У Польщі не виділили жодних коштів на вшанування 70-х роковин Операції «Вісла», хоч Польща здійснила злочин проти своїх же власних громадян.
Українців хотіли депортувати ще у 1938-39 рр.
Те, що відбулось у 1947 р. – це ніщо інше, як злочин проти людства; втілення політики сталінізму і польська держава того часу є співучасником цього злочину Йосифа Сталіна. Здійснювалось все це за участі польського війська і щонайгірше – підсумком Операції «Вісла» було створення концентраційного табору в м. Явожно. У цьому концтаборі було розстріляно понад 300 людей, яким виголосили підозру у співпраці з УПА чи просто тих, які належали до української інтелігенції.
Роман Грицьків, дослідник історії польсько-українських відносин ХХ ст.
Коли ми говоримо про українсько-польську історію у ХХ ст., то позиція польської сторони полягає лише в одному – поляки отримали можливість реалізовувати свою державницьку концепцію і, на жаль, українці були однією із найбільших перешкод для її реалізації. Головною ідеєю польської політичної думки було створення моноетнічної держави, в якій всі національні меншини повинні були бути полонізовані.
Для цього було застосовано ряд заходів: економічних, культурних та ін. Зокрема, українські території у міжвоєнний період заселялись т.зв. осадниками, яким надавали землі та серйозні економічні і соціальні привілеї. Освіта так само розвивалась із створення двомовної польської школи, а з часом і одномовної. На щастя для нас, знайшлись сили, які протистояли цьому – УВО та ОУН. В цьому протистоянні і полягає основний злочин українців перед поляками. Поляки прирівнювали це до державної зради.
Станом на 1938-39 рр. факти говорять про наміри польського уряду активніше реалізувати концепцію створення моноетнічної держави. Зокрема, на територіях південно-східної Польщі, де в основному українці складали близько половини населення, а в окремих районах і більшість. У 1938 р.: розпочався процес заборони української православної церкви, зокрема на Холмщині; закривались українські товариства «Просвіта»; українські вчителі та священики переслідувались.
На Закерзонні проводилась репетиція для можливого використання цього сценарію для всієї Західної України. Станом на 1938-39 рр. на розгляд польського уряду було подано Ухвалу, яка мала б забезпечити реалізацію своєрідної переселенської операції проти українців. Концепція цієї Ухвали зводилась до того, щоб виселити українців у глиб території Польщі, таким чином їх розсіяти і за кілька десятиліть їх повністю асимілювати. На щастя, цього не вдалось реалізувати, бо розпочалась Друга світова війна.
Станом на 1947 р. українське населення на території південно-східної Польщі було чисельне і польська влада не хотіла мати з цими землями ті проблеми, які вона мала у міжвоєнний період. Потрібно було це населення кудись виселити. Операція «Вісла» ‒ це була етнічна чистка з елементами реалізації державної політики.
Операція «Вісла» у Польщі є у заручниках «Волині-43»
Тарас Радь, керівник Центру дослідження українсько-польсько-словацького пограниччя:
Належу до третього покоління депортованих із Закерзоння до УРСР у 1944-1946 рр. Не з книжок знаю про історію людей, яких змушують покинути свої домівки.
З 1997 р. тема Операції «Вісла» у Польщі є у полоні та заручниках польських інтерпретацій цих подій. Концепція сіамських близнюків «Волині 1943 р.» та «Вісли 1947 р.» – активно була напрацьована польською історіографією ще на початку 2000-х рр. і сьогодні виступає офіційною позицією в оцінці операції «Вісла».
Метою такого підходу є виправдання депортації 1947 р. попередніми подіями на Волині. Це підхід так званого «хибного кола», коли завдані тобою кривди іншим, виправдовуються відплатою за отримані кривди у минулому. Відтак, депортація 1947 р. зводиться до польської «відплатної» акції за польські жертви на Волині під час 1943 р. Кресові середовища не лише оправдують Операцію «Вісла», але й схвалюючи дії тогочасної комуністичної влади Польщі. Начебто депортація – це був єдиний спосіб протистояння УПА.
Друга мета такого підходу ‒ це звести дискусію про польсько-українські відносини у часі Другої світової війни суто до проблеми подій на Волині як центральної, тоді як усі інші епізоди є похідними від першого. Це тенденційний підхід окремої групи польських істориків, який останніх два роки став домінуючим в публічному просторі Польщі в оцінках нашої спільної історії. Це т. зв. геноцидний підхід інтерпретації польсько-українських відносин, у якому польська сторона завжди жертва, а українська – агресор.
З польської сторони уся правова оцінка Операції «Вісла» зупинилась на Ухвалі Сенату 1990 р. із засудженням операції «Вісла». Проте Сейм Польщі тоді заблокував цю Ухвалу. Відтоді польська держава не зрушила ні на крок у засудженні тих подій. Після цього були політичні спроби президентів України та Польщі у 2О02 р. та у 2007 р., проте без жодних правових наслідків. Офіційна польська сторона ставила питання засудження операції «Вісла» у пряму залежність від засудження українською державою Волинської трагедії. Якщо не буде другого, то не буде і першого.
З погляду правової оцінки, Операції «Вісла» повністю відповідає визначенню злочину, який після подій в Югославії на початку 1990-х років отримав назву «етнічні чистки». На відміну від спроб польської сторони дати політичну оцінку «Волині-43» як геноциду проти польського народу, оцінка «Вісли-47» є виключно правовою оцінкою. І це не варто розцінювати як українську відповідь на польські інтерпретації.
Українці повинні консолідуватись
7 квітня 2017 р. у Перемишлі відбулась конференція, присвячена 70-тим роковинам Операції «Вісла» на якій депортація українців позиціонувалась, як остаточне вирішення захисту польського населення від «банд» ОУН та УПА. На конференцію не запросили жодного українського історика. Офіційна аргументація була такою: поки українські історики не визнають, що ОУН, УПА та Бандера – це «вбивці», доти з ними спілкуватись не збираються. Це все виглядає дико.
Хтось каже, що це «рука Москви», а хтось ‒ що це загострений польський шовінізм. Мусимо усвідомлювати, що на західному кордоні України ми маємо небезпеку, і цю небезпеку ми зможемо нейтралізувати тільки дуже консолідованою позицію у середині України.
28 квітня о 20.30 у Львові біля пам’ятника Т. Шевченку відбудеться громадська поминальна акція «Свіча пам’яті» і спільна хвилина мовчання за жертвами Операції «Вісла».